Другий день конференції мені запам'ятається на все життя. Ми-медики, це не тільки укольчики-таблеточки, а ще дещо...
Сьогодні був день майстер - класів по екстренній медицині. І я зрозуміла наскільки серйозною є професія медика. Спочатку у нас був тренінг по серцево-легеневій реанімації у дітей і дорослих, в парі і самостійно, створюючи всі умови в яких працювати не можливо. Наступним було заняття по транспортуванню потерпілих і їх сортуванню. І лякали нас інструктори, що не дай Боже вам попасти в бригаду сортувальників. Наступне заняття було по накладанню по'язок з бинтів, підручних матеріалів, накладання джгутів і шин. І коли ми реально стомились, моїй команді пролунало, що зараз у нас іспит у вигляді імітації теракту. І вийшло так, що саме ми стали бригадою "не дай Боже", тобто бригадою швидкої, яка займалась сортуванням потерпілих. І от ми геть не очікували такого. Ми-перша бригада рятівників, прибігаємо на місце і бачимо картину:близько 20 чоловік потерпіло від теракту (професійний грим, кров, кістки стирчать, нутрощі, трупи, контужені)
І найголовніше - це психологічний тиск, звуки, крики, вибухи, плач.... Але на те я і уваги не звертала, я рятувала постраждалих. І хоча ми розуміли що це гра, так перейнялись цією ситуацією, що просто виносили поранених на руках. Спрацьовано професійно. Я аплодую стоячи організаторам цього майстер-класу. Це такий адреналін, що емоціями і словами не передати і в такі моменти ти розумієш всю серйозність своєї майбутньої професії, але ні на краплю не жалієш, що обрав призвання "ангела в білому халаті".
